Categories
Без категорії

2021. Підсумки для Путіна. Частина 1

2021. Підсумки для Путіна. Частина 1

Більшість росіян з надією очікували прихід Нового 2021 року. І це не дивно. Пандемія повністю змінила звичний порядок і ускладнила і без того не просте життя мільйонів людей. Отруєння Навального, яке ледь не призвело до його загибелі, зміна Конституції, за новою редакцією якої Путін отримав право практично довічного царювання, «закиди» диктатора Лукашенка, соратника Кремля та сусіда, який остаточно втратив розум та практично «зґвалтував» власну країну що б залишитися при владі.Новини протягом 2020 року аж ніяк не приваблювали своєю добротою та позитивом. Тому, виходячи з принципу «гірше вже не буде», пересічні росіяни чекали наближення Нового 2021 року як відкриття нової чистої сторінки у житті з метою забути про усі негаразди важкого 2020 року. Та не так сталося, як гадалося…Такий очікуваний Новий рік розпочався досить активно і непередбачувано. Оптимістичне «Мальчик, водочки нам принеси. Мы домой летим» дружини Навального завершилося цілком очікуваним арештом, судом та ув’язненням «головного ворога Путіна», який повернувся до Росії після лікування у Німеччині, куди він потрапив у результаті отруєння агентами ФСБ. У Німеччині Навальний за допомогою свого близького оточення провів розслідування власного отруєння і довів безумовну дотичність до замаху на вбивство агентів російських спецслужб. Після такого викриття мало хто очікував повернення Навального до Росії. Як же здивувалися «небожителі Кремля», коли Навальний з дружиною з посмішкою сів до літака, який прямував до Москви. Для Навального це був принциповий крок. Він завжди наголошував на тому, що пов’язує своє майбутнє з Росією.Та Путін не міг допустити появу опозиціонера в країні, тому «суддя за викликом» відправила Навального у в’язницю прямо з відділка поліції, провівши термінове «замовне» виїзне засідання суду.Ця подія розпочала цілу низку протестів, які охопили більш ніж 200 великих та маленьких міст Росії. Влада «відповіла» гумовими кийками та рекордною кількістю затриманих громадян. Тільки за офіційними даними було затримано більш ніж 17,5 тис. чоловік. Багато хто з активістів опинився за гратами.Юридичним «винаходом» початку року стали так звані «санітарні справи», за яким, в першу чергу, притягували до відповідальності прихильників Навального. Їх звинувачували в порушенні заборони на організацію мітингів за часів пандемії, уникаючи тим самим будь яких політичних мотивів у діях влади.Події початку року в Росії, за жорстокістю свого сценарію, нагадували минулорічні події у Білорусі, коли силовики Лукашенко практично «втоптали в землю» прагнення до свободи білоруського народу. Путін зрозумів, що агресивні дії силовиків негативно відображаються на його рейтингах, тому на де який час силовики «притихли». Але вже 13 березня на муніципальному форумі у Москві, залу, де зібралося близько 200 незалежних депутатів, заблокували бійці спецпідрозділів поліції. Всі учасники форуму були відправлені до суду, де їх звинуватили у організації та участі у «небажаному» заході.Потім були нові масштабні акції більш ніж у 100 містах, пов’язані з голодуванням, яке оголосив Навальний у відповідь на нехтування владою його скарг на погіршення здоров’я. у поліцейських відділках опинилося більше 2 тис. чоловік. Більшість затримали вже після мітингів, встановивши їх причетність до акцій за даними оперативних відеозаписів та даних з камер спостереження.Завдяки цим подіям рейтинги правлячої «Єдиної Росії» обновили історичний мінімум за останні 13 років. Напередодні виборів до Держдуми такий стан справ вочевидь не влаштовував владу, тому Кремль вирішив повністю «зачистити» всіх незгодних з діючим режимом. У квітні ФБК Навального був признаний «екстремістською організацією». Політична діяльність Навального та його прихильників практично була визначена по за законом.У травні були зроблені правки у діюче законодавство, які принесли новий термін «особа, причетна до екстремістської діяльності». Будь хто з тих, хто хоч якось висловлював підтримку Навальному, по новому законодавству відсторонялися від участі у виборах. Навіть на муніципальні посади.31 травня ФСБ заблокувало у Пулково літак, на борту якого знаходився опозиційний політик Андрій Пивоваров. Його звинуватили у керівництві «небажаною організацією». Головною та єдиною причиною його арешту було бажання останнього балотуватися на виборах у Держдуму та скласти конкуренцію кандидатам від «Єдиної Росії». Через декілька днів за гратами опинився лідер опозиції з Петербургу Максим Рєзник. Ніяких доказів вживання ним наркотичних препаратів надано не було, але до виборів його не допустили. І перший і другий опозиційні політики до цих пір знаходяться під вартою.Путін, практично як завжди, відокремив себе від «Єдиної Росії», з її падаючими рейтингами, на виборах. На «амбразуру» були кинуті Шойгу та Лавров. Вони виступали партійним «потягом» для кандидатів від правлячої партії. Партії, депутати якої протягом останніх років приймали антисоціальні та грабіжницькі закони, що стоять на варті не народу Росії, а олігархічного оточення Путіна.

Categories
Без категорії

СБУ затримала зловмисника, який «замінував» навчальний заклад за допомогою спецслужб РФ

Співробітники СБУ затримали зловмисника, який за допомогою російських спецслужб зробив неправдиве повідомлення про мінування Гірничого фахового коледжу Криворізького національного університету. Тепер чоловіку загрожує до шести років позбавлення волі.

Псевдомінером виявився студент іншого місцевого коледжу, який замовив мінування у адміністратора одного з російських закритих телеграм-чатів, що керується спецслужбами РФ. Наразі такі чати, що надають «послуги» з організації псевдомінувань, використовуються країною-агресором як один із інструментів для штучного поширення панічних настроїв в Україні.

Анонімний лист про мінування відправили 20 січня на електронну пошту «гарячої лінії СБУ» та самого коледжу. Автор повідомлення представився «російським терористом» і вимагав 250 тис. грн викупу, «щоб теракту не сталося».

Правоохоронці відразу провели необхідні перевірки і не виявили жодних вибухових предметів та речовин у приміщенні навчального закладу.

Завдяки фаховим розшуковим заходам співробітники СБУ оперативно встановили особу псевдомінера і затримали його. Свій вчинок він мотивував тим, що бажав аби коледж було переведено на дистанційну форму навчання.

У зловмисника вилучено комп’ютерну техніку та мобільний телефон, на яких є докази протиправної діяльності, зокрема і листування з адміністратором телеграм-чату.

Наразі за даним фактом відкрито кримінальне провадження за ч. 1 ст. 259 (завідомо неправдиве повідомлення про загрозу безпеці громадян, знищення чи пошкодження об’єктів власності») Кримінального кодексу України.

Заходи із викриття зловмисників проводили співробітники СБУ та Національної поліції під процесуальним керівництвом прокуратури.

Відео https://bit.ly/3AmTLNm

Categories
Без категорії

Серед українських антивакцинаторів назріває розкол. Причина – російські гроші

Там де є можливість попиляти бюджет, серед учасників будь-якого проекту може намітитися розкол. Серед українських антивакцинаторів такий розкол вже назрів. Причина – російські гроші.Проблема фінансування, розподілу пожертв та політичні інтриги розбили на декілька таборів колись єдиний «антиваксівський» рух України, і загострили протиріччя між двома лідерами – Остапом Стахівим та Дмитром Павліченком.Ще наприкінці листопада минулого року скандально відомий адвокат і лідер антивакцинаторського руху «Стоп фейк пандемія» Дмитро Павліченко очолив мітинг за звільнення Остапа Стахіва (https://bit.ly/33UwRRF), який був затриманий спецслужбами за звинуваченням у намаганні повалити конституційний лад в Україні та співпраці з росіянами. Учасники акції вимагали також скасувати обов’язкову вакцинацію для низки професій та ображали журналістів через нібито цензурі у медіа.Так чи інакше, але саме після обшуків у будинку керівника незареєстрованого громадського руху «Права людини» Остапа Стахіва стало відомо, що його діяльність могла координуватись російськими спецслужбами, але до розколу привело не це, а саме підозри інших лідерів антивакцинаторів у фінансуванні руху із-за кордону, розприділяючи також мільйони гривень пожертв українців. За словами самого Стахіва, гроші на акції та діяльність організації «Права людей» він отримує на свій рахунок в банку від небайдужих прихильників. Він постійно просить надсилати йому гроші у своїх відеозверненнях та дописах у соцмережах. Втім одразу кілька людей, які у різний час співпрацювали з Остапом Стахівом, анонімно повідомили ZAXID.NET (https://bit.ly/3nN2J1o), що основну фінансову підтримку Стахів отримує від представників проросійської партії «Опозиційної платформи «За життя», яких очолює кум російського президента Віктор Медведчук. У 2019 році на Стахіва навіть відкривали виконавче провадження через несплату податків. Нещодавно, доходи Стахіва знову перевіряла податкова інспекція.Після набуття розголосу у мережі також вияснилось, що Стахів давно товаришує з проросійськими активістами, які допомагають йому триматись «на плаву». Серед них – Олена Фаіст з Черкас, яка відверто заявляла, що отримує гроші для проведення антивакцинаторських акцій з Росії, херсонський проросійський активіст Кирило Стремоусов, якого також неодноразово звинувачували у проплачених провокаціях. Окрім того, Стахів співпрацює з Олександром Надьожою – проросійським антивакцинатором з Миколаївщини, прихильником «ОПЗЖ». Серед прихильників Остапа Стахіва – звинувачена у державній зраді екс-народна депутатка Надія Савченко.Всі ці факти сприяли розколу антивакцинаторських рухів, які і так не мали особливої єдності, переслідуючи інтереси окремих лідерів і політичних груп. Напередодні прийняття Верховною Радою важливого законопроекту «Про систему громадського здоров’я», розгляд якого запланований на 24 січня, антивакцинатори Стахіва будуть мітингувати під стінами парламенту без людей із оточення Павліченка, який збирає свій мітинг декількома днями раніше. Мітингувальників Стахіва так само попередили не брати участі у будь-яких акціях під головуванням Павліченка чи його партнерів. Насправді ж, боротьба йде не так за підтримку людей анвакцинаторського руху, як за можливість фінансуватись російськими грошима на майбутніх виборах, чи вже навіть сьогодні вибити для себе більшу квоту фінансування із Кремля.

Categories
Без категорії

Войны, которые начала Россия – политик РФ

Итак, если взглянуть на известные исторические факты, то мы узнаем, что с середины 16 века и до сих пор Московия-Россия участвовала по крайней мере в 75 различных войнах, конфликтах и военных операциях. Это получается одна война на где-то 7-8 лет в среднем…

Так вот. Более полсотни, то есть почти 70%, из них начала именно Россия. Россия начала эти войны непосредственно сама или в союзе с другими государствами, – пишет российский политик Сергей Прощин.

Чтобы не быть голословным, привожу список войн, которые начала Московия/Российская империя/СССР/РФ, начиная с середины 16 века. Это без учета предыдущих захватнических войн, которые увеличили первоначальную территорию Московии в 10 раз (см. выше):

2 половина XVI века:

1. Ливонская война (1558-1583)

2. Московско-шведская война (1590-1595)

XVII век:

3. Смоленская война (1631-1634)

4. Московско-польская война (1654-1667)

5. Московско-украинская война (война Ивана Выговского) (1658-1659)

6. Московско-украинская война (война Юрия Хмельницкого) (1660-1663)

7. Московско-турецкая война (1686-1700)

XVIII век:

8. Северная война (1700-1721)

9. Карательная экспедиция московских войск под руководством Петра Яковлева против Запорожской Сечи (разрушено Чертомлицку Сечь) (1709)

10. Персидский поход (1722-1723)

11. Война за польское наследство (1733-1735)

12. Русско-турецкая война (1735-1739)

13. Семилетняя война (1756-1763)

14. Русские войска под командованием Петра Текелия окружают и разрушают Запорожскую Сечь, окончательная ликвидация украинской самостоятельности (1775)

15. Российско-польская война (1792)

16. Подавление российскими войсками гражданского восстания Конюшко в Польше (1794)

17. Российско-Персидский война (1796)

18. Итальянский поход Суворова (1799)

XIX век:

19. Еще одна русско-турецкая война (1806-1812)

20. Участие России в «Войнах коалиции» – третьей, четвертой и пятой (соответственно 1805, 1806-1807, 1809)

21. Российско-шведская война (1808-1809)

22. Заграничный поход русской армии (1813-1814)

23. Взятие Парижа (как результат «Зарубежного похода») (1814)

24. Очередная русско-турецкая война (1828-1829)

25. Подавление очередного польского восстания (1830)

26. Война России против Хивинского ханства (1835-1840)

27. Очередное подавления гражданского восстания в Польше (1863)

28. Война России со Средней Азией (Ташкент, Бухара, Хива) (1865-1875)

29. Русско-турецкая война вновь (1877-1878)

30. Подавление российскими войсками Ихэтуаньского гражданского восстания в Китае, которое со временем переросло в войну (1899-1901)

XX век:

31. Агрессия Советской России против УНР и ликвидация независимой Украины (1918-1920)

32. Гражданская война в Испании (интервенция СССР на стороне правительства) (1936-1939)

33. Оккупация части Польши (раздел Польши вместе с нацистами, аннексия Западной Украины и Западной Белоруссии) (1939)

34. Аннексия Прибалтийских стран, не признавалась в мире вплоть до развала СССР (1939, 1941-1944)

35. Советского-финская война, аннексия Карелии и Южной Финляндии (1939-1940)

36. Советского-украинская война (против УПА) (1941-1953)

37. Советская оккупация стран Восточной Европы и Восточной Германии (создание мариотентових просоветских правительств), аннексия Кенигсберга (ныне – Калининград) (1945)

38. Советского-японская война, аннексия Курил (1945)

39. Корейская война (неофициальное «гибридная» война, которую вел СССР), создание марионеточной КНДР (1950-1953)

40. Такая же «гибридная» участие СССР во Вьетнамской войне (1957-1975)

41. Военное подавление восстания в Венгрии войсками СССР (1956)

42. Интервенция войск СССР в Чехословакию, военное подавление «Пражской весны» (1968)

43. Арабо-израильская война («гибридная» участие СССР на стороне арабов) (1967-1973)

44. Еще одно «гибридное» участие СССР/РФ в гражданской войне в Анголе (1975-2002)

45. Война за Огаден («гибридная» участие СССР) (1977-1978)

46. Афганская война началась по свержению спецназом СССР законного правительства и убийства президента Афганистана и дальнейшей полномасштабной военной интервенции (1979-1989)

47. Приднестровский конфликт с Молдовой при участии 14-й армии РФ и российских «казачков», образование непризнанного марионеточного анклава «ПМР» (1992)

48. Первая Чеченская война (1994)

49. Вторая Чеченская война (1999)

XXI век:

50. Война против Грузии, образование непризнанных марионеточных анклавов Южной Осетии и Абхазии (2008)

51. Незаконная и непризнанная миром аннексия Крыма с помощью военных российского Черноморского флота и спецназа ГРУ ГШ ВС РФ (2014)

52. «Гибридная» война на Донбассе, образования непризнанных марионеточных анклавов “ДНР” и “ЛНР” (с 2014 по настоящее время).

Вроде все, но XXI век то только начался.

Еще раз подчеркну, это не полный список войн, которые вела Россия. Это только те, которые она НАЧАЛА, вопреки известному пропагандистском утверждению, якобы Россия такого никогда не делает.

Кто-то может захотеть поспорить по некоторым войнам. В частности – о том, кто их «на самом деле» начал и почему, но даже если отбросить эти спорные моменты, все равно останется впечатляющий список, который совершенно опровергает вышеупомянутое российское утверждение.

Так каким же образом «миролюбивая» страна, которая вела исключительно «оборонительные войны». За 350 лет увеличила свою территорию более чем 7 раз – с 3 млн км² в 1547 году до 21,8 млн км² в 1914-м?

А теперь подумайте и объясните подобный, не имеющий аналогов, феномен.

Categories
Без категорії

Коротка історія ПЦУ

Як би не викручувались балалайні церковні експерти, перші згадки про православ’я на території сучасної України – проповідь св. Апостола Андрія Первозванного на українських землях.

Князь Володимир, князь Владімір, або Гібридна війна історією | Новоград.City

Християнами були князі Оскольд, Олег, Ігор та княгиня Ольга. Св. рівноапостольний київський князь Володимир Святославич (963–1015) охрестив у 988 р. Русь-Україну, як свідчить “Повість минулих літ”. З цього часу Київська Русь-Україна вважалася християнською державою, де Православна Церква мала державне значення. Оскільки Православ’я прийшло з Візантії, то Константинопольський Патріархат є Матір’ю-Церквою Православної Церкви України. Першим Київським Митрополитом вважається святитель Михаїл Київський.

Це вже потім розпад Київської держави супроводжувався піднесенням нового політичного центру – Володимиро-Суздальського князівства, в цей же час стався перший вияв братньої любові московитів до киян – після невдалої спроби Володимирського князя Андрія Боголюбського отримати благословення Константинопольського патріарха на утворення окремої Володимирської митрополії у 1162 р., він вчинив напад на Київ у 1169 р. і повністю розграбував місто.

Вже після завоювання України Московією, церковна політика в Україні з 1686 р. після неканонічного приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату виявилася в усіх галузях церковного життя. Відбулося територіальне обмеження Київської Митрополії за рахунок єпархій, які їй належали до 1686 р., а потім увійшли до Московського Патріархату, встановленого у 1589 р. Упродовж XVIІІ ст. відбулося поступове обмеження та ліквідація церковних прав і автономії Київської Митрополії.

У 1700–1721 рр. було проведено ліквідацію інституту патріаршества в Російській Православній Церкві російським імператором Петром І Романовим і переведення церковного управління під зверхність Святійшого Урядуючого Синоду Російської Православної Церкви (1721–1917). Ректор Києво-Могилянської Акакдемії, згодом Архієпископ Великоновгородський і Великолуцький Феофан Прокопович (1681–1736) є автором документу «Духовний регламент», яким запроваджувалась нова форма правління Православної Церкви в Російській імперії. Церковна політика російського імператорського уряду аж до розпаду Імперії була спрямована на русифікацію та денаціоналізацію українського церковного життя за рахунок цілеспрямованих дій Святійшого Урядуючого Синоду.

Православна Церква в Україні після Другої Світової війни (1945–1990) була підпорядкована Московському Патріархату, який діяв в СРСР на умовах «Московського конкордату». Перейменування Українського Екзархату Московського Патріархату під тиском зовнішніх обставин на Українську Православну Церкву відбулося у 1990 р., коли було створено Українську Православну Церкву в канонічній єдності з Московським Патріархатом. Митрополит Київський і всієї України Філарет почав працювати над розширенням автономії УПЦ в нових політичних умовах. Дарування самостійності і незалежності в управлінні Українській Православній Церкві Патріархом Московським і всієї Русі Алексієм ІІ (Рідігером) відбулося у жовтні 1990 р. наданням Митрополитові Київському і всієї України Філарету відповідної грамоти. А 5 січня 2019 р. Вселенський Патріарх Варфоломій підписав Томос про Автокефалію Православної Церкви України. 

Categories
Без категорії

Російська духовна колонізація України

Правителі культурно і духовно відсталої Московії, задля отримання статусу ДЕРЖАВИ (а не улусу Золотої Орди), потребували церковної самостійності.

З цією метою, протягом 16 століття за хабарі (у розмірі «сорок сороків хутра та 200 золотих червінців») було придбано такий-сякий статус автономії від Вселенського Патріархату, після чого Вселенського Патріарха Діонісія церковний суд позбавив сану, посади, і він як простий монах був ув’язнений у монастирі до кінця свого життя.

Далі – більше. У 1686 Московська церква за «подарунки» османському візиру перепідпорядковує собі частину давньоруської Київської митрополії, Чернігівську та Київську єпархії. Цей акт був потім скасований Патріархом Григорієм VII в 1924, коли він видав Томос про визнання Польської православної церкви, в якому зазначив: «Перше відділення від Нашого Престолу Київської Митрополії та Православних Митрополій Литви та Польщі, залежних від неї, а також приєднання їх до Святої Московської Церкви відбулось не по писаним канонічним правилам, також не було дотримано все те, що було встановлено відносно повної церковної автономії Київського Митрополита, котрий носив титул Екзарха Вселенського Престолу».

У 1721 патріархат МП замінено Духовною Колегією («Святейший Правительствующий Синод»). Це завершило формальну деградацію МП, яка стала державною інституцією, що діяла під зверхністю й за «указом» царя (імператора). Контрольною інстанцією Синоду був його оберпрокурор, світський державний достойник, що його називали «царським оком». У 1917 російська церква позбулася, але на дуже короткий час, підлеглості світській владі.

Темні часи становлення радянської влади принесли руйнування церков і знищення «ворожого класу» духовенства. Особлива комісія генерала Денікіна з розслідування більшовицьких злочинів, скоєних різними структурами більшовицької влади тільки в період 1918—1919 р., оцінює кількість загиблих у 1 766 118 осіб, з них 28 єпископів, 1215 священнослужителів. Понад тисячу священнослужителів репресовано протягом 1943 року, з яких 500 осіб було страчено. Постановою № 993 Ради народних комісарів СРСР «Про організацію Ради в справах РПЦ» церква фактично перетворювалася на окремий державний орган СРСР.

У 1945 році проведено Помісний собор, але розкриття архівів СБУ показало, що всіх його делегатів було завербовано чекістами. Таким чином, каральні органи СРСР отримали повну духовну владу над вірянами на всій території Союзу.

Також знаковим виглядає участь Московського патріархату у 1957 році в акції за повернення еміґрантів на батьківщину, друкуючи в газетці «За повернення на батьківщину» не тільки статті про «свободу Церкви в СССР», а також «Звернення Синоду Московського Патріярхату до вірних священників та єпископів, що перебувають на чужині». У тому «зверненні» взивається еміґрантів до повороту на батьківщину, покликаючись на відомий «Указ» Верховної ради СРСР про амністію для «переміщених осіб».

Церква в СРСР перебувала під посиленим контролем з боку спецслужб. У 1965 році Рада у справах Російської православної церкви був з’єднаний з Радою у справах релігійних культів в єдиний наглядовий орган — Рада у справах релігій. Костянтин Харчев, голова цього органу в 1984—1989 роках, згодом пояснював: «Жоден кандидат на посаду єпископа або іншу високу посаду, будь то член Священного Синоду, не отримував її без схвалення ЦК КПРС і КДБ».

Не дивно, що Кирила Гундяєва досі бережуть на Московії. Очевидно, досьє на нього завтовшки як Британська енциклопедія.

Categories
Без категорії

Коротка історія ПЦУ

Як би не викручувались балалайні церковні експерти, перші згадки про православ’я на території сучасної України – проповідь св. Апостола Андрія Первозванного на українських землях.

Князь Володимир, князь Владімір, або Гібридна війна історією | Новоград.City

Християнами були князі Оскольд, Олег, Ігор та княгиня Ольга. Св. рівноапостольний київський князь Володимир Святославич (963–1015) охрестив у 988 р. Русь-Україну, як свідчить “Повість минулих літ”. З цього часу Київська Русь-Україна вважалася християнською державою, де Православна Церква мала державне значення. Оскільки Православ’я прийшло з Візантії, то Константинопольський Патріархат є Матір’ю-Церквою Православної Церкви України. Першим Київським Митрополитом вважається святитель Михаїл Київський.

Це вже потім розпад Київської держави супроводжувався піднесенням нового політичного центру – Володимиро-Суздальського князівства, в цей же час стався перший вияв братньої любові московитів до киян – після невдалої спроби Володимирського князя Андрія Боголюбського отримати благословення Константинопольського патріарха на утворення окремої Володимирської митрополії у 1162 р., він вчинив напад на Київ у 1169 р. і повністю розграбував місто.

Вже після завоювання України Московією, церковна політика в Україні з 1686 р. після неканонічного приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату виявилася в усіх галузях церковного життя. Відбулося територіальне обмеження Київської Митрополії за рахунок єпархій, які їй належали до 1686 р., а потім увійшли до Московського Патріархату, встановленого у 1589 р. Упродовж XVIІІ ст. відбулося поступове обмеження та ліквідація церковних прав і автономії Київської Митрополії.

У 1700–1721 рр. було проведено ліквідацію інституту патріаршества в Російській Православній Церкві російським імператором Петром І Романовим і переведення церковного управління під зверхність Святійшого Урядуючого Синоду Російської Православної Церкви (1721–1917). Ректор Києво-Могилянської Акакдемії, згодом Архієпископ Великоновгородський і Великолуцький Феофан Прокопович (1681–1736) є автором документу «Духовний регламент», яким запроваджувалась нова форма правління Православної Церкви в Російській імперії. Церковна політика російського імператорського уряду аж до розпаду Імперії була спрямована на русифікацію та денаціоналізацію українського церковного життя за рахунок цілеспрямованих дій Святійшого Урядуючого Синоду.

Православна Церква в Україні після Другої Світової війни (1945–1990) була підпорядкована Московському Патріархату, який діяв в СРСР на умовах «Московського конкордату». Перейменування Українського Екзархату Московського Патріархату під тиском зовнішніх обставин на Українську Православну Церкву відбулося у 1990 р., коли було створено Українську Православну Церкву в канонічній єдності з Московським Патріархатом. Митрополит Київський і всієї України Філарет почав працювати над розширенням автономії УПЦ в нових політичних умовах. Дарування самостійності і незалежності в управлінні Українській Православній Церкві Патріархом Московським і всієї Русі Алексієм ІІ (Рідігером) відбулося у жовтні 1990 р. наданням Митрополитові Київському і всієї України Філарету відповідної грамоти. А 5 січня 2019 р. Вселенський Патріарх Варфоломій підписав Томос про Автокефалію Православної Церкви України. 

Categories
Без категорії

Дезинформационные игрища Кремля с использованием Белорусии

Россия продолжает свои глупые дезинформационные игрища, направленные на формирование нарратива об «украинской угрозе».

Очередной фейк был придуман Кремлем с целью оправдания наращивания  российской военной техники возле украинской границы, а также на территории Белоруссии.

Например, 4 декабря белорусские власти заявили, что во время проводимой Украиной специальной пограничной операцией «Полісся», украинский вертолет Ми-8 якобы залетел на территорию Белоруссии, нарушив государственную границу страны.

Украинская сторона заявление Белоруссии опровергла. В Госпогранслужбе подтвердили, что при учениях используется авиация, но нарушений воздушного пространства не было.

Это не первый и не последний фейковый вброс придуманный Кремлём.

Во-первых, это оправдание Кремлёвской агрессии по отношению к другим странам.

Во-вторых, это оправдание перед своими налогоплательщиками и остальными нищими россиянами куда уходят деньги из государственной казны, на нас мол все наступаю, хотят захватить «великую рассею»…

В третьих, придумывая все новые и новые подобные истории, Москва пытается скрыть свою откровенную беспомощность перед ситуацией в России, которая в XXI веке «скотилась» в темноту средних веков и никак не может понять ответ на вопрос «Что делать?». И не хочет признавать очевидный ответ на вопрос «Кто виноват»? Поэтому и пытаются современные власти Кремля защитить себя ложью, потому что кроме откровенной лжи и фейков защитить себя уже ничем не может.

Но на долго ли хватит лжи и откровенных фейков?

Categories
Без категорії

Бруд. Кров. ФСБ.

20 грудня 1917 році, Рада народних комісарів РРФСР видала Декрет про утворення Всеросійської надзвичайної комісії (ВНК) у боротьбі з контрреволюцією та саботажем при РНК РРФСР. Ініціатором створення ВНК був В. І. Ленін. Першим головою ВНК став Ф. Е. Дзержинський. Революції потрібен був кривавий каральний меч, яким би «нова» влада могла безжально знищувати «ворогів революції». І таким «мечем» стала ВНК.З тих пір пройшло вже 104 роки. Та революція давно закінчилася. Померли старі вожді, народжувалися та помирали нові, змінювалися ідеї та ідеології, змінювалася влада. Багато разів «каральний меч» змінював свою назву: ВНК, ГПУ, ОГПУ, НКВС, НКДБ, МДБ, МВС, КДБ, МСБ, АФБ, МБ, ФСК, ФСБ. Незмінним за своєю звірячою суттю залишився лише сам «кривавий інструмент» кремлівської влади. Інструмент, який врешті решт сам практично став владою сучасної Росії.За останнє десятиліття «центр влади» путінської Росії остаточно перемістився на Луб’янку. А коли до влади приходять ті, хто за своїми службовими обов’язками повинен «шукати ворогів держави», кількість цих ворогів починає стрімко зростати. Бо без «ворогів», не має значення – справжніх чи уявних, зникає сама спроможність та необхідність такої «влади». Тільки постійно звітуючи про чергові «розкриття» та «закриття» така влада має шанс залишатися «на плаву».Сучасна Федеральна служба безпеки Росії – організатор терористичних актів, викрадень, замахів на вбивство та вбивств як у самій Росії, так і на території інших країн. За кількістю кривавих злочинів сучасна ФСБ ніби намагається перевершити своїх «попередників за назвою» минулих років.Практично не викликає сумнівів причетність спецслужби до гучних вбивств депутата Держдуми Сергія Юшенкова, журналістів Юрія Щекочихіна, Пола Хлєбнікова, Ганна Політковської, Анастасії Бабурової, Наталії Естемірової, екс-агента ФСБ Олександра Литвиненка, адвоката Станіслава Маркелова, бухгалтера Сергія Магнітського, журналіста із Нальчика Тимура Куашева, дагестанського активіста Руслана Магомедрагімова, політика Микити Ісаєва, опозиціонера Бориса Нємцова, чеченського емігранта – опонента Кремля Зелімхана Хангошвілі. Це далеко не повний перелік злочинів, які кремлівська влада вчинила руками «вбивць у погонах».Кремль протягом останніх років створив собі репутацію влади, яка руками власних силовиків готова вбивати неугодних путінській владі людей будь де, будь коли і за будь-якої, навіть надуманої, причини. З кожним роком злочини спецслужб стають дедалі зухвалішими та все частіше правда про виконавців та замовників таких злочинів стає надбанням суспільства. Російський опозиційний політик Олексій Навальний був отруєний бойовою речовиною з групи «Новачок» спеціальною групою співробітників ФСБ, які стежили за ним кілька років. Невдала спроба отруєння Олексія Навального та цинічно-зухвала поведінка Кремля у невдалих примітивних спробах відвести підозру від ФСБ розставила усі крапки у питанні про причетність спецслужбовців до кривавого путінського терору.Під прицілом «кривавої гебні» опиняються не лише окремі «непокірні Кремлю» люди, а й цілі суверенні країни. Достеменно відомо про участь працівників та виконавців від ФСБ у подіях на Майдані взимку 2013-2014 років. 20 лютого 2019 року Генеральний прокурор України Юрій Луценко повідомив, що слідством встановлена присутність співробітників ФСБ Росії у Києві під час подій Євромайдану, зокрема, з 13 до 15 грудня 2013 року на території України знаходилися 27 працівників ФСБ, а з 20 по 21 лютого — сім осіб, у тому числі помічник президента Росії Владислав Сурков, який особисто керував діями снайперів ФСБ, що відкривали вогонь як по мітингувальникам, так і по правоохоронцям. Голова СБУ часів Януковича Олександр Якименко забезпечував умови для роботи, харчування та проживання співробітників ФСБ у січні та лютому 2014 року.Анексія українського півострова Крим російськими загарбниками керувалася із Москви високопосадовцями Кремля та ФСБ. Офіцери служби безпеки Росії приймали активну участь в організації заколоту на українському Донбасі. Для «внутрішньої» спецслужби Путіна немає кордонів. Вона готова виконувати вказівки божевільного диктатора у будь-якій країні. Девіз співробітників ФСБ – «Держава, законність та честь» перетворився на порожню агітаційну брехню. Спецслужба падаючої у прірву держави давно вже діє по-за законом та втратила честь.Не слід забувати і про економічну складову злочинних дій ФСБ. Владі вигідно «записувати у вороги» всіх, у кого можна відібрати гроші. Так чинила інквізиція: інквізитори мали право на майно відьми, і відьом одразу стало дуже багато. Комерційна складова роботи «карального меча» – це не «творче надбання» ФСБ. Вона була присутня у роботі з часів ВНК. У розкритих архівах дедалі більше документів про те, як «кати у погонах» у розстріляних видирали золоті зуби, знімали з них одяг, займалися мародерством. У реаліях сучасності, велика частка справ, заведених ФСБ – не політична. Карина Цуркан, Михайло Абизов, брати Магомедови — це все не про політику, а про перерозподіл коштів та активів. На всіх рівнях – від простого оперативника до керівника служби. Колишній «міністр оборони» невизнаної «ДНР», офіцер запасу ФСБ Росії Ігор Стрєлков відкрито заявив, що Росія наживається на окупованому Донбасі.«Багато зроблено великих статків, зокрема генералами мого колишнього відомства (ФСБ). Я знаю прізвища особисто», – сказав Стрєлков. Фактично він уперше визнав участь найвищого керівництва внутрішньої спецслужби Росії в окупації української території, а також її розграбуванні.Влада Кремля вже навіть не намагається прикривати свої злочинні наміри. Незважаючи на міжнародний осуд та внутрішній спротив Путін продовжує свою агресивну імперську політику, яка враховує лише його хворобливі бажання та ілюзії. Кремль спричиняє зло навколишньому світу. У тому числі –руками ФСБ. Як кажуть: «Меч не винний у вбивствах. Винні руки, що його тримають». Та все ж таки чи не пора співробітникам ФСБ замислитися над тим, куди вже привели і продовжують вести «спецслужбу» руки Путіна. Адже у них повинні були б бути «холодний розум, чисті руки та гаряче серце». 

Сьогодні, 20 грудня, представники громадської організації «АРДІС» провели акцію під Посольством Російської Федерації в Україні з метою спротиву активному використанню співробітників ФСБ РФ в агресії проти України. Маємо надію, що ця акція зможе хоча б трохи остудити «гарячі голови» з Луб’янки та все ж таки змусить їх згадати про законність та честь… 

Джерело: https://censor.net/ru/b3306375

Categories
Без категорії

На боці ворога працює 5 тисяч професійних блогерів

В «Укрінформі» відбувся круглий стіл на тему: «Останні тенденції гібридної агресії РФ проти України: вектори дезінформації на фоні воєнної загрози». У режимі дискусії тут обговорювали наміри Кремля створити передумови для масштабної ескалації конфлікту й посилення воєнної загрози засобами поширення багатовекторної дезінформації, аби розпалити протестні настрої. Експерти розглянули основні маніпулятивні наративи Кремля, здатні провокувати паніку в суспільстві, його радикалізувати в межах масштабної гібридної спецоперації РФ проти України. Обговорили і поточні інформаційні загрози, що відволікають увагу спільноти від нарощування військової присутності РФ уздовж кордонів України, методи фактчекінгу.

Кремль прагне зменшити нашу здатність опиратися

Власне, Ігор Соловей – керівник Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки − наголосив, що Росія підвищила рівень дезінформаційної потуги. Це свідчить про прагнення Кремля зменшити нашу здатність опиратися. І наша стійкість та безпека залежить від готовності до дієвого спротиву на рівні держави та суспільства.

Інший експерт із інформаційної безпеки Дмитро Золотухін переконаний: поточна концепція боротьби з дезіформацією себе не виправдала, оскільки у світі не існує законодавчих актів, які визначають понять «фейк» і «дезінформація». Лише недавно ухвалене дебютне французьке профільне законодавство, проте судової практики тут ще не існує.

− Сама концепція намагання протидіяти дезінформації як певному феномену не виправдовує себе в довгостроковій перспективі, − констатує Дмитро Золотухін. – Бо, зрештою, ми повсякчас повертаємося до питання цивілізаційного вибору людей на певній території. В Україні цей вибір для більшості – інтеграція у Західний світ. І щоб реалізувати цю волю більшості, потрібні ефективні інструменти державної пропаганди, яка має забезпечити просування ідей більшості в демократичний спосіб. Це і є інструментами донесення нашого контенту до російської аудиторії, її цільових груп на кшталт солдатських матерів, військових тощо.

Мета нинішнього загострення – тиск на колективний Захід

Керівник Центру оборонних реформ Олександр Данилюк зосередився на окремих заходах спеціального впливу, які відбуваються в Україні. І тут є дві найбільші проблеми. Перша – продовження РФ гри в ескалацію-деескалацію в контексті підвищення ставок у можливій російській військовій агресії. Весняне загострення цього року, інспіроване і забезпечене Кремлем, досягло деяких запланованих результатів. Власне, відбулася зустріч Путіна із Байденом, досягнуто певних дипломатичних домовленостей, частина з яких має непублічний характер. Мета нинішнього загострення – тиск на колективний Захід, зокрема на Білий дім. Одна з цілей – повноцінний запуск «Північного потоку» не тільки як газогону, а й інструменту впливу на низку європейських держав, серед яких і Україна. Інша проблема – прийняття Україною у своє лоно Донбасу на умовах, прийнятних РФ.

Звісно, Кремль всіляко намагається роздмухати внутрішньоукраїнську політичну кризу, підігріваючи «війну всіх проти всіх», і через конституційні зміни значно послабити інститут Президента України. Росія блефує, коли штучно створює враження, що збирається застосовувати військову силу як інструмент впливу на нас.

І ця ситуація відкриває можливості перед Києвом, зокрема у нарощуванні військово-технічної допомоги. Ми чуємо такі непоодинокі сигнали на кшталт недавньої заяви Сенату США. Пан Данилюк певен, що тамтешні структури ОПК, як і в Канаді та Великій Британії, готові розглядати нові ринки підтримки галузі, зокрема й український. Головне, аби наші еліти могли знаходити широкий суспільно-політичний компроміс, що вберігатиме росіян від спокуси таки наважитися на воєнний сценарій.

Російська пропаганда активно дегуманізує українців

Євген Магда − директор Інституту світової політики, влучно зауважив, що Росія нині вистрибує зі штанів, щоби довести власну значущість. Медійно РФ тут використовує не лише «ручні» ЗМІ на кшталт «Рашатудей», а й анонімні телеграм-канали. Так само російська пропаганда активно займається дегуманізацією українців. У квітні був черговий спалах такої кампанії – експлуатували тему вбитої в ОРДЛО начебто з українського безпілотника дитини, хоча вона загинула внаслідок вибуху невідомого пристрою на подвір’ї бабусі, що визначила місія СММ. Це відбулося аналогічно сценарію із розіп’ятим хлопчиком у липні 2014-го, негативне значення якого для нас не варто недооцінювати. Фактично це рефрен ще радянської пропаганди під загальним закликом «Убей немца!».

Ще один цікавий фактор маємо на окупованих територіях – ексгумація жертв боїв 2014−2015 років, виконувана окупаційними адміністраціями. Що набуває певного інформаційного розголосу. Це тема так званих воєнних злочинів українських силовиків. І недаремне у виступах Путіна згадується Сребрениця як аналогія для певних інформаційних технік і маніпуляцій.

Найостанніший тренд – поєднання пандемії та дезінформації. За неповних два роки ми бачили кілька хвиль фейків переважно російського походження, причому їх поширюють передусім соцмережами, меседжерами. А скоро почнуться вкиди щодо найхолоднішої зими 2022-го, яка буцімто призведе до відключень комунікацій у нас. Російська пропаганда постійно вдосконалюється і не завжди повертаються до штампів минулого.

Інше поле для фейкньюс – ситуація із мігрантами на кордоні Білорусі та держав ЄС. Там іде справжня інформаційна війна із чітким елементом пост-правди. Пропагандисти із таборів мігрантів показують дітей, які плачуть, жінку, що знепритомніла, але не розповідають, що більшість прибульців – молоді й здорові чоловіки. І не вживають слово мігрант, а наголошують, що це біженці. А от Польща і Литва не допускають у 5-кілометрову прикордонну зону медіа, обмежуючись брифінгами посадовців. І от, що людям цікавіше переглянути, – хвилинний сюжет на Ютубі чи монологи чиновників? Відповідь очевидна. Це і для нас сигнал, –переконаний Євген Магда.

– У вівторок відбулась телефонна розмова голови Об’єднаного комітету начальників штабів США генерала Марка Міллі з начальником Генштабу РФ генералом Валерієм Герасімовим. Подробиці співрозмовники домовилися не розголошувати. Що це означає, на вашу думку? – запитали ми в Євгена Магди.

– Це так само, як і візит директора ЦРУ Вільяма Бернса у Москву, де обговорювали американсько-російські відносини. Мені здається, що  після того, як американці пішли з Афганістану, вони не можуть дозволити собі наступної глобальної поразки. Активізація Росії проти України – теж глобальна поразка. Тому, гадаю, США тут застосовуватимуть різноманітний арсенал. У них є своє розуміння «батога і пряника». Тому такі контакти та розмови будуть й надалі. Росія на тлі таких перемовин публічно комунікуватиме про «здачу України». І нашим відповідним фахівцям та структурам слід робити все можливе, аби показувати, що це зовсім не так.

Цікаві дані навів керівник Центру протидії інформаційної агресії Олександр Курбан: «Наразі розгортається гібридний геополітичний конфлікт, певна частина театру якого розміщена тут, у нас. Саме Україна відчуває весь спектр його інструментарію. І самотужки на рівні інформаційних операцій ми поки ще не можемо протиставити Росії адекватної відповіді. Бо, за нашими підрахунками, з її боку в інформаційному просторі працює до 5 тисяч професійних блогерів, здатних генерувати гігантську кількість контенту, охоплюючи великі авдиторії  − водночас до 125 мільйонів контактів. Тому тут слід щільно співпрацювати із західними партнерами, оскільки їхнє професійне середовище не завжди глибоко розуміється на конкретиці українського порядку денного. Як приклад – недавня Ризька безпекова конференція, де обговорювали і наші проблеми протистояння з РФ, де було важко пояснювати партнерам окремі кейси. Треба більше розповідати про себе назовні зрозумілою світу мовою, нашу специфіку, що допоможе збагнути тонкощі українського процесу».

Фото – Дмитро Юрченко