Categories
Без категорії

Протидія духовній самоідентифікації українців з боку РПЦ

Стенд біля собору Святої Софії, де проходив Об’єднавчий собор, на якому було створено єдину Православну церкву України (ПЦУ). Київ, 15 грудня 2018 року

Так звана “третя хвиля” релігійного пробудження в Україні почалася після Об’єднавчого Собору в грудні 2018 року. Її активна фаза тривала пів року – приблизно до травня 2019-го. Тоді до ПЦУ з УПЦ (МП) перейшло близько 600 парафій.

Але тут мова йде про так звані канонічні переходи – тобто ті парафії, які з церковної точки зору (у канонічному плані) належать до ПЦУ. Але юридично ще значна частина не завершила процес переходу. Така тривалість процесу зумовлена тим, що дуже часто УПЦ (МП) протидіє переходам в юридичній площині. Там є різні способи: або оскаржувати протокол зборів громади, або заперечувати правочинність рішення про перехід чи вимагати визнати незаконним розпорядження голови ОДА. Проте, в основі усіх цих дій лежить не те, що своя логіка, а своя філософія, своє бачення церкви.

В УПЦ (Московського патріархату) розглядають парафію, як структурну одиницю єпархії, а тому вони й справді вважають, що в них «рейдернули храм». У їхньому світогляді парафія не може самостійно ухвалювати якійсь рішення, кудись переходити. Є єпископ-феодал і віряни-кріпаки.

Юридично вони протягують це наступним чином. До статуту парафії вноситься пункт, що парафіяльні збори скликаються з благословення єпископа. Або, наприклад, що без його благословення не можна ухвалити рішення про зміну юрисдикції. Таке світосприйняття – це наслідок впливу славнозвісної візантійської «симфонії» та буття імперської церкви Російської імперії в анамнезі.

Президент Росії Володимир Путін (із мікрофоном), а праворуч від нього Московський патріарх Кирило (Володимир Гундяєв). 2016 рік

Натомість ПЦУ застосовує інший принцип – громадоцентричність. Центром церкви є саме громада з її Літургією. Такий принцип більше відповідає автентичному, ранньохристиянському способу життя.

о того ж, громадоцентричність більше відповідає демократичним принципам.

Між цими двома світоглядами, насправді, доволі глибока прірва. Якщо перші орієнтуються на інституції, то другі на громади. Для одних церква – це франшиза, а для інших – зібрання вірних. Це пояснює, чому в МП більше храмів, а на боці ПЦУ суспільна довіра. Бо для одних важлива інфраструктура, а для інших репутація.

Російське законодавство

Українське законодавство громадоцентричне. Воно розглядає громаду як автономну одиницю, як окрему юридичну особу, яка має зв’язки з єпархією суто у богослужбових та канонічних питаннях. І серед очільників церков навіть іноді лунає думка, що варто би було надати церкві, як такій, статус юридичної особи. Бо наразі кожна церква, що ПЦУ, що УГКЦ чи УПЦ (МП), з юридичної точки зору це конгломерат тисяч окремих юридичних осіб, яких об’єднує лише згадка у власних статутах про приналежність до тієї чи іншої юрисдикції. Проте, з точки зору цивільно-правових відносин, це повністю самостійні юридичні особи.

Так ось, усі ці переходи парафій чітко вкладаються у рамки українського законодавства, за яким громада сама вирішує під чиєю юрисдикцією здійснювати своє духовне служіння.

Натомість УПЦ (МП) просуває ідею того, що без волі єпископа, як керівника єпархії, громада не може нічого вирішувати. По-суті, це є російська модель державно-церковних відносин. Там є поняття «централізованої релігійної організації», до складу якої входять місцеві релігійні організації. Тобто фактично Московський патріархат в Україні відмовляється жити за законами України, а хоче жити за російськими законами. І це все при тому, що український закон більше відповідає самому духу і суті громади, як зібранню вірних навколо Христа.